Українки за кордоном: Від Кривого Рогу до Сейшел — історія Дар’ї
- Olga Kurak
- 5 серп.
- Читати 17 хв
«Українки за кордоном» — це серія інтерв’ю з українськими жінками, які переїхали жити за кордон.
Це друге інтерв’ю в цій рубриці, і кожна історія — особлива по-своєму.
З моєю подругою, Дар’єю, ми поговорили, здається про все: досвід переїзду в іншу країну, кохання, стосунки з іноземцем, культурні відмінності, фінанси, шлюб, емоційне вигорання та труднощі, пов’язані з еміграцією, і про те, як віднайти себе далеко від дому.
Сподіваюсь, вам теж буде цікаво прочитати історію Дар’ї — українки, яка вийшла заміж за чоловіка з Нової Зеландії та живе на Сейшелах.
Зміст
11. Післямова
Дитинство, мрії та шлях у світ туризму
— Привіт, Дашо! Рада вітати. І дякую, що погодилась розповісти свою історію для серії «Українки за кордоном». Розкажи трохи про себе.
Я Дар’я Караман — експертка й блогерка про Сейшельські острови, а також співвласниця туристичної компанії. Родом із Кривого Рогу* — міста, яке вважається найдовшим у Європі, і де після дощу калюжі мають помаранчевий колір*. Я народилася в червні 1991 року, зростала у великій дружній родині: бабуся, дідусь, тато, мама, дві сестри і я. Скільки себе пам’ятаю — у нас завжди було гамірно і весело.
Примітки від авторки блогу:
* Кривий Ріг вважається найдовшим містом у Європі — за різними джерелами його довжина коливається від 88,8 км до 126 км.
* Помаранчеві калюжі після дощу зумовлені покладами залізної руди, а також тим, що за радянських часів дороги будували з додаванням окисленого кварциту — звідси характерний червонуватий колір землі.
— Як ти можеш описати свою сім’ю?
Я б сказала, ми були звичайною сім’єю на пострадянському просторі. Всі працювали в різних установах, мали середній достаток. Підприємців у нашій родині не було.
— У тебе були мрії подорожувати по світу чи жити за кордоном?
У 17 років зі мною трапилась така історія: подруга щойно закінчила школу, і ми пішли в клуб. Стояли на вході, і вона розповідала про свою мрію поїхати в Австралію. У неї була чітка стратегія: що і як треба робити, щоб туди потрапити. Я її слухала і думала: «Де я, а де Австралія? Чи я взагалі колись побуваю в таких далеких країнах?» У той момент у мене зовсім не було думок про переїзд за кордон.
Мене приваблював туризм. Хоч особливих мрій щодо подорожей і не було. А ні, була — в дитинстві я мріяла поїхати на Кіпр. Але бабуся тоді казала: «За кордоном відпочивають тільки багаті».
— Коли ти вперше поїхала за кордон?
Вперше… Росія вважається закордоном?
— Звісно. Це ж інша держава.
Тоді — в 11 класі, в екскурсійну поїздку до Санкт-Петербурга з батьками.
— Куди ти їздила в дитинстві?
Їздила з батьками на море в селище Лазурне (Херсонська область) та в Крим. До 20 років я багато подорожувала Україною, часто ходила з друзями в походи на 7–10 днів у гори. Вперше за кордон із батьками поїхала до Туреччини, коли мені було 17.
— А коли вперше потрапила в Європу?
У 19–20 років — на гірськолижний тур Словаччина + Польща.
— Ти кажеш, що тебе завжди приваблював туризм. Як ти потрапила працювати в цю сферу?
В 11 класі я вперше почула про факультет туризму й поділилась із мамою, що, можливо, хочу туди вступати. А мама відповіла: «Що ти будеш робити на тому туризмі? І куди підеш працювати?» Я подумала: ну мама і бабуся — економістки, значить і мені туди.
Я закінчила університет, магістратуру, і на останньому курсі записалась на курси з туризму. після навчання шукала роботу за фахом та в туризмі, але знайшла саме в цій сфері туризмі.
— І таки знайшла свій шлях у туризм 😊
Так! Швидко знайшла роботу в туристичній агенції. І перший рекламник*, куди мене відправили від компанії — це був Кіпр. Саме там ми з тобою і познайомились.
*Рекламник, або інфотур — це поїздки, які організовують туроператори спеціально для представників турагенцій у певні країни (курорти), щоб ознайомити їх із готелями, екскурсійними програмами та послугами.
— Так! Там ми і познайомились у 2013-му. Ми відразу подружились. І твоя дитяча мрія теж здійснилась — ти потрапила на Кіпр.
Так. І була ще одна мрія — побувати в ОАЕ. І я поїхала туди в рекламник у тому ж 2013-му. Запам’ятався один момент: стою в холі готелю Rixos The Palm, повно жовтих живих квітів, дивлюсь на цю красу і вперше думаю: «Оце б пожити за кордоном. Або хоча б тут, в ОАЕ».
Кар’єра в туризмі: від Києва до тропічних островів
— Як розвивалась твоя кар’єра в туристичному бізнесі?
Мені дуже подобалося працювати в туризмі. Єдине — ти сама знаєш, бо теж працювала в цій сфері, наскільки вона чутлива до будь-яких соціально-економічних подій. Так, у 2014 році туризм дуже просів в Україні через вторгнення росії та анексію Криму.
Багато моїх колег звільнилися, моя найкраща подруга виїхала до Канади. До речі, саме вона наполягала, щоб і я виїхала або хоча б шукала роботу за кордоном. Бажання переїжджати в мене тоді не було, але я почала задумуватись про роботу за межами України. Згадала про всі готелі, які відвідувала під час рекламних турів, дістала візитівки й почала надсилати резюме. У 2015-му я поїхала в Домініканську Республіку.
— Знову рекламний тур?
Так, я відкривала світ через рекламники.
— Згідна з тобою. Мені теж рекламники багато дали. Я побачила, мабуть, сотні готелів — це допомогло мені в майбутньому, коли керувала готелем. Що було далі? Хтось із готелів відреагував на твоє резюме?
Ти знаєш — ні. Але повернувшись із Домінікани, я зрозуміла: більше не маю сил працювати. Продажів не було, усе було дуже депресивно. Мої батьки їхали в Східницю — це бальнеологічний курорт на заході України — і запропонували поїхати з ними. Я погодилася. Мабуть, свіже гірське повітря на мене добре вплинуло: я чітко зрозуміла, що не хочу більше працювати в турагенції. Хотілося змін, чогось нового.
Мене завжди захоплювали менеджери туроператорів, які на семінарах дуже цікаво розповідали про курорти й готелі. У мене з’явилась мрія так само вміти представляти напрямки. Був 2016 рік. Я тоді не була готова відкривати власну турагенцію*, але чітко усвідомила: хочу зрозуміти туризм зсередини — як працюють туроператори*, як формуються туристичні пакети, як домовляються з готелями, як запускають чартери.
Почала надсилати резюме в центральні офіси відомих українських туроператорів у Києві. Пройшла кілька співбесід і погодилась на пропозицію ТПГ (TPG) — працювати за напрямками Домінікана, Чорногорія, Албанія, Хорватія.
*Туроператор — юридична особа, яка формує туристичні продукти й продає їх через турагентів.Турагент — особа, яка реалізує ці продукти клієнтам (туристам).
— Ти переїхала в Київ?
Так, переїхала. І скажу чесно — це були важкі часи. Зарплата була вчетверо меншою, ніж у турагенції в Кривому Розі. Я жила на квартирі з чотирма хлопцями. Працювала зранку до ночі, без доплат за понаднормові години.
— Скільки ти витримала?
Я пропрацювала дев’ять місяців. Але саме життя в Києві дало мені багато. Я почала займатись спортом, читати книжки з саморозвитку й психології. Мене дуже надихав товариш, який мав мрію “стати зіркою телебачення” і діяв чітко за планом, щоб досягти своєї цілі. Професійно я зрозуміла, як влаштована робота туроператорів.
Та з часом почала шукати інші можливості — і отримала пропозицію на Мальдівах. Мені запропонували працювати в приймаючу туристичну компанію — у відділ бронювання, також супповоджувати рекламні тури і іноді зустрічати туристів на місці. Я прожила на Мальдівах один рік.
— Ще одна твоя мрія збулась — пожити за кордоном. Як би ти описала цей період?
Я дуже багато працювала, економила, відкладала. Почала ще більше цінувати свою родину.
— Як складалося особисте життя? Були відносини з іноземцями?
У мене ніколи не було цілі спеціально знайомитись з іноземцями. Хоча на Мальдівах з’явились перші думки про можливість стосунків із іноземцем. Директорка компанії, де я працювала, була українкою, а її чоловік — з Мальдів. Їхня історія кохання була дуже красива. І я собі подумала: “От і мені б таку — не з українцем, а з кимось з-за кордону.”
Була в мене одна спроба піти на побачення з іноземцем. Він був галантний, але швидко з’ясувалося, що в нього вже є дівчина. А ще мене вразило, що на Мальдівах вважається цілком нормальним, коли місцевий чоловік одружений із мальдівкою, але має коханку — “білу жінку”. Це вважалось престижним.
— Цікава культурна особливість 😊 Як розвивалась далі твоя карʼєра?
Я пропрацювала в тій компанії 3 роки в цілому: з яких 1 рік на Мальдівах, і 2 роки в офісі в Києві. Далі я звільнилась. Основна причина — ставлення роботодавця. Якби я відчувала, що мене цінують, можливо, залишилась би.
Надворі був 2018 рік. Мене накрила депресія. Я думала, що робити далі.
У такі моменти я завжди звертаюся до саморозвитку. Читаю, аналізую, намагаюся знайти, куди йти далі. Тоді я натрапила на книгу «Трансерфінг реальності» Вадима Зеланда — він пише про те, що ми керуємо реальністю силою думки. Це мене зачепило.
Після Мальдів я зрозуміла, що хочу жити на Тенеріфе, але роботи знайти там було не реально. Наприкінці 2019 року отримала пропозицію від знайомої поїхати працювати на Сейшельські острови.
— Як ти відреагувала на пропозицію знову попрацювати на островах?
Чесно? Я не була в захваті. Після Мальдів мені здавалося, що острівне життя — не для мене: вологий клімат, мене постійно обсипало (хоч згодом на Сейшелах це припущення не підтвердилося). Я дуже вагалась. Але, як завжди, порадилась із мамою. Вона сказала: “Не спробуєш — не дізнаєшся.” І я погодилась.
Планувалося, що отримаю робочу візу за три місяці, але фактично її зробили за тиждень. Подзвонили з компанії на Сейшелах і сказали, що чекають мене з 15 січня. Я попросила відтермінувати на місяць: звільнилася, побула два тижні з родиною в Кривому Розі, а ще — поїхала сама на Тенеріфе. Я давно мріяла туди потрапити.
— Як пройшла твоя соло-подорож?
Це була неймовірна подорож. Я насолоджувалась собою, орендувала авто, каталась по острову. Все пройшло чудово.
— Коли ти вилетіла на Сейшели?
14 лютого.
— На День святого Валентина 😊
Так. Пам’ятаю: я летіла в літаку, нам роздали цукерки до свята всіх закоханих, а я сиділа й думала: “Лечу на Сейшели, але я одна.” Мені було сумно. Не було сильного бажання туди летіти. Мама навіть просила все скасувати, бо бачила мої сумніви.
Ковід, ізоляція та внутрішні зміни
— Це виходить, був початок 2020 року, коли вже активно обговорювали COVID?
Ти знаєш, я не читаю новини. Не дуже вникала в деталі, що там із ковідом. Прилетіла на Сейшели і почала працювати 15 лютого. А вже через місяць розпочався локдаун. Ми провели вдома півтора місяці. Це був жорсткий карантин.
— Я тоді зустріла локдаун на Балі. Для мене це виглядало як кінець світу. А як ти це переживала?
Важко. У мене почалась депресія. Ми не знали, що це таке, як довго триватиме. Я подумала: «Та ну його той туризм». Ця сфера першою страждає від будь-яких соціальних потрясінь. І я вирішила: все, йду в ІТ.
Але згодом зрозуміла, що ІТ — зовсім не моє. Все летіло шкереберть. Я була дуже самотня на острові — нікого поруч.
— Що ти робила, щоб витягти себе з того стану?
Почала самостійно працювати над своїм психологічним станом. Відкрила для себе Аллу Клименко — вона в Instagram називає себе «експертом із щастя». Під час локдауну Алла запускала безкоштовні програми. Наприклад, ранковий марафон «щасливий ранок», де щодня давала завдання: афірмації, практика подяки тощо. Це мені дуже допомогло.
Я також багато читала.
— Які саме книги тобі допомогли?
Тоді я прочитала три книжки, які дуже вплинули на мене:
Лариса Ренар — «Коло жіночої сили»
Лариса Ренар — «Еліксир любові»
Стів Гарві — «Діяти як жінка, думати як чоловік»
Книга Стіва дуже прикольно й доступно пояснює поведінку чоловіків — як вони поводяться, коли жінка їм справді подобається. Після неї починаєш краще їх розуміти.
А книги Лариси Ренар були з практичними завданнями. Одне з них — описати чоловіка своєї мрії. Дуже детально. Я серйозно поставилась до завдання: сіла і прописала все, яким я бачу свого майбутнього чоловіка.
— І щось зі списку справдилось? 😊
О так, багато чого! Я тоді написала, що хочу, аби мій майбутній чоловік володів англійською як рідною — і у мого чоловіка саме англійська є рідною мовою. Я люблю спорт і хотіла, щоб і він мав спортивне хобі. І він… рибалить в океані. Це його пристрасть.
Я навіть описувала його оточення — які друзі, яка робота — і цей пункт теж справдився. А ще я згадала в списку, щоб мій майбутній чоловік любив фотографувати мене — і він це робить із задоволенням 😊
Зустріч із Капітаном: початок відносин
— Коли ти зустріла свого Капітана, як ти його часто називаєш? До речі, звідки цей нікнейм?
Я називаю його Капітаном, бо він працює капітаном на човні — все просто 😊
У вересні 2020 року, коли на Сейшелах уже послабили карантин, кафе знову відкрились. Ми з подругою пішли до одного з таких закладів, де збирались місцеві та експати потанцювати й відпочити. Поруч із нами була компанія іноземців, які весело проводили час. І серед них був Він.
Я одразу звернула на нього увагу і подумала: "Який же гарний хлопець із чарівною посмішкою!" Але він швидко зник. Потім зізнався, що помітив мене ще тоді. Через тиждень ми знову натрапили на ту ж компанію на пляжі. Вони запросили нас у кафе, але мої подруги відмовились — не захотіли йти. А я залишилась з думкою: треба знайти хлопця з чарівною посмішкою.
— Де саме ти його шукала?
Я мислила логічно: він живе на Сейшелах, знайомиться з дівчатами — має бути або в Tinder, або в Instagram. Я перерила весь Tinder, потім взялась за Instagram. Випадково знайшла сторінку одного з хлопців із тієї компанії — його друга. І вже через нього вийшла на нього. На його сторінці було багато фото з рибалки. Я підписалась, вподобала всі фото — і почала чекати.
— Чекала, що він напише? 😊
Так. Але він... нічого не написав. Просто підписався у відповідь і теж вподобав мої фото. І все.
— І що ти зробила?
Я відпустила ситуацію. На той момент у мене було багато роботи, а згодом нас знову закрили на локдаун. Виникли питання з документами для перебування в країні, я не знала, що робити. Подруга, з якою я поділилась ситуацією, сказала: "Даша, ти зависла. Ти маєш прийняти рішення". І я вирішила залишитись.
11 грудня мені пише "симпатичний хлопець із чарівною посмішкою" — і запрошує на побачення.
— Як воно пройшло?
У мене не було великих очікувань. Я, перш за все, хотіла переконатись, що це справді той самий хлопець із кафе. По Instagram важко було стовідсотково впізнати.
Він запропонував зустрітись у найближчому кафе. Не дуже романтичне місце, якщо чесно. Але коли ми зустрілись — я одразу впізнала його. І зрозуміла, що це він. Його англійську я добре розуміла, хоча моя ще була на середньому рівні.
Він розповів, що помітив мене ще до того вечора в кафе. Я спитала, чому не підійшов. Він сказав, що відправив товариша. І я згадала — дійсно, тоді до нас підійшов хлопець, трохи п’яний. Ми його відшили. Потім він сказав Капітану, що ми "малолєтки", російськомовні, і погано говоримо англійською.
А ще тоді розповів, як для нього важливі сім’я і родинні цінності, як сумує за рідними на свята. Це мене дуже зворушило.
Після побачення він підвіз мене додому, відкрив і зачинив двері машини, не чіплявся, не намагався поцілувати. А коли доїхав — подзвонив і сказав, що вже вдома, і спитав, чи може зателефонувати завтра.
— Дуже галантний чоловік! 😊 Розповідай далі.
Я була дуже зайнята на роботі. Але ми спілкувались телефоном щодня. Я пам’ятала про його день народження — спитала, як планує святкувати. Він відповів, що проведе з друзями. А наступного дня запросив мене на вечерю додому, а потім — покататися на каяках.
Я придумала, що мені треба заїхати додому перед каяками. Коли він зайшов до мене, я стояла з тортом (спекла сама), із запаленими свічками. Він був вражений, тільки й сказав: “Це мені?”
Саме того вечора він вперше мене поцілував 😊
— Це так романтично!
Так. Ми провели разом Різдво. Після свят він спитав, чи може називати мене своєю дівчиною. Я відповіла — так.
У січні він запропонував мені переїхати до нього. Я погодилась. І саме тоді почався другий локдаун. На роботі виникли труднощі: спершу зменшили зарплату вдвічі, потім мене скоротили. У мене вже не було офіційної підстави залишатись на острові. З’явилась напруга в стосунках — незрозуміло було, що далі.
Я запропонувала : давай не будемо зараз вирішувати, як бути. Просто проживемо цей місяць разом, кайфанемо, а в кінці сядемо і поговоримо, що далі. Він погодився.
Нам справді було добре разом. Перед моїм поверненням в Україну ми ще поїхали в Дубай. І я для себе чітко відзначила: нам дуже комфортно подорожувати разом. Після поїздки я повернулась в Україну.
— Ви про щось домовились перед від’їздом?
Так, ми вирішили, що продовжимо стосунки.
— Як довго ти була в Україні?
До травня. У мене там було багато запланованих справ.
— Я пам’ятаю, ми тоді зустрілись у Києві в травні 2021-го. Це була наша друга зустріч наживо. Ти розповідала про Капітана, я — про Сантьяго та Балі. Як ти прийняла рішення повертатись на Сейшели?
У травні він сам купив мені квитки й сказав: “Повертайся.” І я повернулась.
Чим вирішила займатись на острові
— Ти вирішила повернутись до Капітана. Роботи у тебе, як я розумію, не було. Ти знала, чим будеш займатись на острові?
Знала 😊 Коли вперше їхала на Сейшели, зіткнулась із тим, що в інтернеті, особливо в Instagram (я завжди спершу шукаю інформацію там), практично не було жодної інформації про острови українською чи російською мовами. Взагалі. Тому в мене з'явилась ідея розвивати свій Instagram як експертки по Сейшелах.
Спільне життя з Капітаном: виклики, побут, пошук компромісів
— Ти повернулась після України. Як би ти описала ваше спільне життя з Капітаном?
У нас були і є чудові стосунки. Я відкрито говорю, що мені потрібно, і також прислухаюсь до нього.
Наприклад, наше перше спільне 8 березня. Я кажу: «Сьогодні 8 березня», а він: «І що?» А для мене це свято — тато завжди дарував нам квіти вдома. Я пояснила, що для мене це важливо. І він запам’ятав: тепер щороку дарує мені квіти на 8 березня.
— А як щодо інших свят — святкуєте за його традиціями чи твоїми?
Різдво — за його. Він організовує велике барбекю для друзів, столи ломляться від їжі — дуже весело.На Великдень я печу пиріжки з вишнями за маминим рецептом, а для Капітана ховаю шоколадні яйця, які він потім шукає.
— Як ти порозумілась із його друзями? Були труднощі?
Так. У мене були комплекси через англійську. Капітана я якось одразу розуміла, а ось його друзів — ні. Більшість із них — із ПАР, і я зовсім не розуміла їхній акцент. Тому уникала зустрічей через мовний бар’єр.
Був один товариш, якого я взагалі не розуміла. Якось я зізналась його дівчині — і вона сказала, що теж часто його не розуміє, хоча вони з однієї країни 😄
— Що Капітан казав на твої труднощі з мовою?
Він просто казав: «Не парся».
— Чудова порада 😊 Ми часто самі ускладнюємо — як із другом, якого не розуміла, а виявилось, що навіть його дівчина не розуміє!
Так і є!
— Як ви розподіляєте побутові обов’язки?
У нас нетрадиційний розподіл ролей: Капітан любить готувати, я — ні. Тож він готує, а я прибираю після. На початку стосунків я ловила себе на думці: «Не чоловік, а мрія!» Бо справді — він дуже смачно готує.
Якось я його спитала, чи йому ок, що у нас такий розподіл. Він відповів:«Мені добре. Не потрібно порівнювати. У моїх батьків мама готує, тато — ні. У дядька навпаки: він готує, а тітка — ні. У всіх по-різному.»
— У тебе дуже розважливий чоловік.
Так, я завжди кажу: у мене чоловік — психолог 😊
Вирішення фінансових питань в сім’ї
— Фінансові питання часто бувають дуже чутливими у стосунках. Серед іноземців, наприклад, популярна модель 50/50. Як у вас?
Так , це факт, але відверто кажучи, це не моя модель, і я про це відверто сказала, коли фінансове питання стало актуальним. Для мене це було в край важливо.
— Дашко, ти не побоялась озвучити свій погляд, який, до речі, вважається досить архаїчним, особливо західному світі, де все про фінансову рівність. Але сказати це вголос — це сміливо!
Як складались ваші фінансові питання далі? І як ви вирішуєте їх зараз?
У нас досі немає 50/50. Ми не ділимо все строго: ти платиш це, я це. Я йду на шопінг сама, оплачую продукти.
У нас є спільні цілі. Можу купити квитки на відпочинок, оплатити готель. І це відбувається абсолютно спокійно — без довгих обговорень. У нас немає сварок типу: «Я це оплатив, а ти — ні».
Одруження: шлях до «так»
— Ви з Капітаном офіційно одружені. Розкажи, як він зробив тобі пропозицію?
Коли ми почали зустрічатись, я звернула увагу, що більшість його друзів живуть із партнерами багато років і не одружуються. В Новій Зеландії якщо ти живеш разом, це вже вважається, як «офіційно». Єдина пара з його кола одружилась лише після чотирьох років спільного життя. Для них це абсолютно нормально. Для мене — ні.
Я українка, і для мене важливий офіційний шлюб.
— Ти говорила про це з Капітаном?
Так, ще на початку стосунків. Я чітко казала: мені це важливо. Я не хочу чекати 4 чи 10 років. Вважаю, що одного року спільного життя достатньо, щоб зрозуміти, чи хочеш ти бути з людиною.
— Але все таки він прийшов до того, що вирішив освідчитись. Ти знала, коли Капітан вирішив купити каблучку?
Так.
— І як відбулась пропозиція?
Дуже романтично. Він запросив мене на захід сонця — і там зробив пропозицію. Обручка була розкішна. І, чесно, після того я заспокоїлась.
— В сенсі?
Я перестала говорити про весілля 😄 Ми не обговорювали дату, не планували нічого.
І він якось швидко запропонував піти та дізнатись, що до документів, щоб офіційно одружитись.
Я погодилась. Пішла в місцеву установу, типу нашого РАЦСу, дізнатись, які потрібні документи й скільки чекати. Була впевнена, що це затягнеться на два тижні мінімум. А вони кажуть: «Можемо вас одружити післязавтра — 13 лютого. Або 14-го.»
Я подзвонила Капітану й спитала, яку дату обираємо. Він: «Давай 14-го!»Так ми й одружились 14 лютого 2023 року.
— Це був лише розпис? Чи ще була церемонія?
Церемонію ми організували через два місяці.
Капітан не бачив своїх батьків із 2020 року. Я — своїх із початку війни. В ідеалі ми чекали закінчення війни, але як розумієш, ми б досі чекали. Мій тато не зміг приїхати, але ми вмовили маму. Ми зібрали його батьків, мою маму — і влаштували камерну церемонію на пляжі.
У мене не було білої весільної сукні. І тепер мені хочеться "справжнього весілля", де будуть мій тато, бабуся, сестри…
— Плануєш ще одне весілля? 😊
А чому б і ні? Хто сказав, що весілля має бути тільки одне? 😄 Хочу поїхати в Україну й організувати ще одне — домашнє, справжнє, з усіма.
— Це прекрасно. Бажаю тобі, щоб твоя мрія здійснилась 💛
Початок війни: як змінилось життя
— Дашко, ти вже згадувала про війну. Розкажи, як повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року вплинуло на твоє життя?
На момент вторгнення я поверталась на Сейшели з України. По суті, я вилетіла останнім рейсом — після мого вильоту небо над Україною закрили.
20 лютого Капітан подзвонив мені й сказав, що купив квитки на 21 лютого, щоб я терміново поверталась. Я щойно перехворіла на ковід, була у шоковому стані й спитала, чому така терміновість. Він відповів: «Буде війна».
Я прилетіла на Сейшели 22 лютого о 6:30 ранку. А вже о 4:00 — почалось повномасштабне вторгнення.
— Ти дійсно не усвідомлювала, що щось назріває?
Ні. Я не читала новин. Бачила новини на BBC, коли поверталась, але не вірила, що це може статись.
— Коли прийшло усвідомлення?
Через спілкування з батьками. Вони живуть у Кривому Розі, і їхнє місто періодично атакують. І, звісно, після Бучі.
— Що змінилось у твоєму житті з початком війни?
Все. Перші декілька місяців я трималась, пішла на курси, робила те, на що, на вистачало часу, але потім сталась глибока депресія. Взагалі, я помітила, що люди, які переживали все це закордоном, їх накрило більше, ніж людей, хто залишився в Україні, навіть мої подруги відмічали, хто виїхав, що було важче, чим коли вони повернулись в рідні стелі… Хоча то було тоді…
— Як ти вийшла з того депресивного стану?
Я вважаю своєю сильною стороною здатність мобілізуватись у кризових ситуаціях. Я почала діяти: зайнялась здоров’ям, спортом, ставити виклики, знову багато читати. більш курсів англійської, та почала вчити українську.
І ще прочитала дві книжки, які дуже допомогли мені психологічно:
Халіл Рафаті «Я забув померти»
Норман Винсент Пил «Сила позитивного мислення»
Поступово я відновлювалась.
— Я пам’ятаю, коли ми познайомились, ти говорила тільки російською, а я — українською. Після початку війни ти вирішила вивчати українську. Чому?
Я все життя говорила російською. У мене вдома всі говорять російською. Я з Кривого Рогу, де більшість — російськомовні. Перші три класи я навчалась у російськомовній школі, потім в україномовній гімназії, але в університеті більшість предметів знову були російською. Так було. І це я змінити не можу.
Але я завжди мріяла говорити українською — особливо як на Заході України. Я звернулась до тебе, ти порадила мені пані Надію — і вона дуже мені допомогла.
— Тема мови дуже чутлива. Ти, як на мене, чудовий приклад того, що мову ніколи не пізно вивчити. І ти це зробила. До речі, говориш чудово!
Дякую. Для мене це дуже цінно — чути компліменти щодо моєї української. Це справді важливо для мене.
— Як зараз справи у твоєї родини в Кривому Розі?
Як і у всіх українців …
— Як ти бачиш завершення цього жахіття?
Я не знаю, як і коли. Але нещодавно Капітан сказав:
«Даша, ми точно доживемо до того дня, коли путін помре. І це буде найкращий день.»
Це мене розсмішило. Він старий — і справді, колись таки помре. І, напевно, це буде найкращий день.
— Я з вами чекаю “цей день”.
Про теперішнє та плани на майбутнє
— Чим ти займаєшся зараз ?
В мене власна туристична компанія на Сейшелах, яку мені вдалось відкрити в партнерстві після довгих труднощів, відмов та купи бізнес планів.
— І на завершення: які у вас плани на майбутнє? Плануєте переїзд у іншу країну?
Не люблю ділитись своїми планами на майбутнє 😊 Не кажи гоп, поки не перескочиш.
— Розглядаєш Нову Зеландію як варіант?
Дуже люблю цю країну, вона моє натхнення. Але це дуже далеко й дуже ізольовано. Не уявляю себе там на постійній основі.
— І останнє питання: ти щаслива?
Так, я щаслива 😊
Післямова до другого інтерв'ю з циклу розмов "Українки за кордоном"
Це друге інтерв’ю з циклу «Українки за кордоном» — і це була розмова про все: про любов і виклики у стосунках, про страхи, кризи, роботу над собою та зміни в житті.
Я вдячна Дар’ї за цю розмову. За щирість, яка надихає.
А якщо ви мрієте про Сейшели — обов’язково підпишіться на @daria_karaman. Або звертайтесь до її туристичної компанії @seyyes.cs — вони знають, як зробити вашу подорож особливою та наповненою неймовірними враженнями.
До нових історій з українками, які змінюють світ — і себе в ньому.
Дякую, що читаєте 💛
Оля
Comments