Українки за кордоном: історія Олі про любов, США, Патагонію та шлях до себе

Цим інтерв’ю я відкриваю новий розділ у своєму блозі — «українки за кордоном».

У кожної з нас — свій шлях. Мій, наприклад, привів до того, що я вийшла заміж за бразильця. Ми з Сантьяго познайомились на Балі — я тоді точно не шукала «свого Бардема», як жартували подруги після перегляду фільму «Їсти. Молитись. Любити». І він не думав про українську дружину — бо для більшості бразильців ми всі були просто «рашнс» (russians).

Але ми зустрілись — і почали будувати стосунки. Двоє людей із різних континентів, різних культур і мов, які обрали жити в країні, що не є рідною для жодного з нас.

Якщо спитаєте, чи було складно — моя відповідь буде «ні». Але якщо подумати глибше і подивитися на наші стосунки крізь роки, то так — у стосунках людей з різних країн є… не хочу казати «проблеми», назвемо це «завдання», які потрібно проходити й вирішувати. Це і мова спілкування — ми, наприклад, говоримо англійською, хоч у мене рідна українська, у Санчі — португальська. Це іноді ускладнює комунікацію.Плюс — різні культури. Бразилія — на іншому континенті, і багато звичних для нього речей можуть бути зовсім інакшими для мене. І третє — ми живемо в Індонезії. Тобто, крім притирання у стосунках, ми ще й паралельно адаптуємось до нової країни, нових реалій, звичаїв, людей.

Так вийшло, що дві мої близькі подруги мають дуже схожі історії: одружені з іноземцем, живуть у країні, яка не є рідною для жодного з них. Ми часто спілкуємось, ділимось досвідом, порадами, історіями з життя.І в мене виникла ідея взяти в них інтерв’ю — про те, як це: вийти заміж за іноземця, що в цьому класного, а що складного, як реалізовувати себе в новій країні, як будувати стосунки з чоловіком, як знаходити друзів, із якими стереотипами про українок вони стикались і чи змінилось їхнє життя з початком війни в Україні.

«Українки за кордоном» — це серія інтерв’ю з нашими жінками, які переїхали в інші країни.

І перша історія — про те, як українка з Ужгорода вийшла заміж за іноземця, емігрувала, пройшла складний шлях внутрішніх трансформацій, зуміла збудувати нове життя в США, а згодом — і в Чилі.

Це відверта розмова про стосунки та пошук себе — і про те, що означає бути українкою за кордоном сьогодні.

Зміст

1. Перша моя гостя

2. Про життя до: Ужгород, розлучення та пошук себе 

3. Історія знайомства: Сіз, ангели та Facebook

4. Адаптація в США: нова країна, нова сім’я, нові виклики

5. Реалізація за кордоном: пошук себе

6. Переїзд у Чилі

7. Прийняти Чилі: шлях від несприйняття до глибокого зв’язку із землею

8. Новий етап: глибока робота над собою та реалізація бажання допомагати іншим

9. Як змінилось життя після 24.02.22

10. Українки за кордоном: як нас бачать — і які ми насправді

11. Плани, мрії та відповідь на головне питання

12. Післямова

І моєю першою гостею буде моя подруга Оля

Оля

Давайте коротко розповім, як утворилась дружба між нами. Ми народились і виросли в Ужгороді, навіть з одного району. Я ходила в школу в один клас з її рідним братом. У сьомому чи восьмому класі ми з класом поїхали в Словаччину, і Андрій, її брат, взяв із собою молодшу на три роки сестру. Ми сиділи поряд в автобусі — і якось відразу потоваришували.

Десь через 15 років після тієї поїздки Андрій вирішив одружитись з нашою однокласницею Лізою, яка «за сумісництвом» була ще й моєю найкращою подругою. І відтоді ми з Олею почали поступово зближуватись: десь зустрітись у місті на каву, я була клієнткою її магазину, де купувала найкращі тканини в місті.

Так і зав’язалась наша дружба. На мою думку, дружба — це як любов: або зв’язок є, або його немає. Його важко створити штучно. У нас з Олею цей зв’язок був завжди — бо навіть після того, як вона вийшла заміж і виїхала, ми могли не спілкуватись кілька місяців, але щойно зідзвонювались — вже не могли наговоритись. Зовсім не відчувалось, що ми так далеко одна від одної. За 12 років, відколи вона виїхала, ми бачилися лише один раз — коли вона приїжджала в Україну. Але наша дружба триває, незважаючи на відстань.

Про життя до: Ужгород, розлучення та пошук себе

Привіт, Олька! Дякую, що погодилась розповісти свою історію. Тож давай почнемо. Розкажи коротко про своє життя до зустрічі з Сізом (повне ім’я — Сезар). До речі, скільки тобі було років, коли ви познайомились?

— Мені було 29. Ти знаєш, на момент нашого знайомства я була щаслива. Я любила Ужгород, своє життя в ньому, у мене було багато друзів. Все було добре. В той же час, по природі своїй я — авантюристка. Але тоді в мене в голові було повно обмежувальних установок, соціальних правил, яким я «мала» слідувати. Наприклад, я вважала, що дівчина має вийти заміж і народити до 25 років. Потрібно завжди підтримувати певний імідж: виглядати найкраще, купувати найкраще — все має бути найкраще. Таке собі життя «на показ». Ти знаєш, як це у нас на Закарпатті :)

Ахах, знаю-знаю :) У мене були такі самі думки, коли я була підлітком: треба вийти заміж до 25, саме це число, а далі все — стара діва :) Як думаєш, звідки це у нас було?

— Я народилась у релігійній сім’ї, де дотримувались церковних правил. Частково це звідти. Але багато чого — з радянського союзу. Союз був патріархальним, звідти й пішли всі ці установки про чоловіків, жінок, поділ ролей. Я завжди вважала, що Закарпаття — це як країна в країні. Завдяки нашому розташуванню і близькості до кордонів ми мали можливість виїздити й бачити світ. Наприкінці 90-х ми часто їздили з батьками за товаром для сімейного бізнесу в Угорщину, у Словаччину. Відпочивали в Болгарії. У 18 років я вперше поїхала в США — і одразу відчула, що це моя країна. З дитинства бачила, що люди можуть жити інакше. Але, попри це, ми все одно залишались під впливом соціальних догм, нав’язаних зверху. І звідти — ці наші обмеження.

Ти все-таки вийшла заміж до 25?

— Так, я вийшла перший раз заміж у 23. У нас народився син, а через три роки ми розійшлись. Цей шлюб був складний. Коли ми розлучились, я втратила всі свої внутрішні опори. Всі мої ілюзії «як має бути» — розсипались. Я вже казала, що з дуже релігійної духовної сім’ї. Завжди ходила до церкви, вірила, дотримувалась релігійних правил і традицій. Після розлучення мені потрібно було знайти хоч якусь опору — хоча б зовнішню, бо внутрішніх просто не залишилось. І я знайшла її в церкві. Вона давала мені те, чого я сама собі забезпечити не могла — відчуття стабільності. Я вірила: якщо не піду до церкви — щось обов’язково трапиться погане. Але водночас я розуміла, що треба рухатись далі. У мене з’явилась внутрішня потреба знайти відповіді на питання, яких я не могла знайти в церкві: хто такі люди, Бог, ангели? Що таке духовність? Хто я? Чому я тут?

Як ти шукала ці відповіді? І чи знаходила їх?

— Книги, тематичні конференції, семінари.

Історія знайомства: Сіз, ангели та Facebook

Я так розумію, на цій хвилі пошуку себе ти зустрічаєш Сіза? Розкажи про вашу історію кохання. Взагалі, ти мріяла про чоловіка-іноземця?

— У мене ніколи не було цілі зустрічатись тільки з іноземцем або вийти заміж за кордоном. Але водночас я завжди відчувала, що житиму в іншій країні. З дитинства, куди б я не їздила, я відчувала якусь спорідненість з іншими культурами.

Це не була історія кохання в класичному розумінні. Ми познайомились 12 років тому через фейсбук. Тоді мені писало багато чоловіків, але я не була налаштована на відносини. І коли отримала повідомлення від Сіза — перше, що хотіла зробити, це ввічливо відповісти, що я не зацікавлена.

Але він спитав: «А ти віриш в ангелів?» І за тиждень до цього я якраз прочитала книгу про ангелів, яка перевернула мій світогляд. Його питання мене зачепило. Ми почали спілкуватись. Говорили про квантову психологію, про відомих духовних вчителів і коучів — Дональда Волша, Джо Діспенсу, Маріанну Вільямсон та інших. Багатьох з них він бачив особисто, бував на подіях, де вони виступали, мав книжки з автографами. Сіз знав більше, ніж я, і мені було неймовірно цікаво з ним. Між нами виник глибокий духовний зв’язок. Так почалась наша дружба. Онлайн.

Коли ви зустрілися?

— Через пів року. Він планував поїздку в Європу, просто як відпочинок. І «заїхав» в Ужгород, щоб побачитись.

Як усе пройшло? Які були відчуття? Бо ж у таких історіях зазвичай очікують казку: любов з першого погляду — і до кінця життя :)

— Ми всі по-різному уявляємо, якою має бути любов. І вона буває різною. Наприклад, з першим чоловіком у нас був дуже сильний зв’язок на фізичному рівні, але зовсім не було духовного. А з Сізом навпаки — спочатку з’явився глибокий духовний зв’язок, дружба. Його приїзд для мене був по принципу «а чому б і ні». Коли він приїхав, якоїсь магії кохання, як у фільмах, не сталось. Але ми чудово провели час: багато сміялись, гуляли разом. Я познайомила його з друзями, з батьками.

Та я пам’ятаю нашу першу зустріч із Сізом! Ти покликала нас, дівчат, до себе додому на обід, і він приготував для нас справжню паелью. Вона була дуже смачна.

— Так, усі були в захваті від нього. Сіз був зовсім інший. Він дуже вирізнявся в Ужгороді. Де б він не з’являвся — одразу привертав увагу. По-перше, звісно, своїм зростом під два метри, а по-друге — своєю поведінкою, своєю легкістю. Ти знаєш, у нас в Ужгороді тоді ніхто не виходив з дому з чашкою кави в місто, щоб погуляти — а він це робив. Міг сісти сам у кафе й почати писати щось у щоденнику або читати книжку. Його невимушена поведінка дуже вирізнялась у нашому маленькому місті. Для мене це було незвично — в хорошому сенсі.

Як далі розвивались ваші стосунки?

— Я тоді не думала про майбутнє. Ми не обговорювали жодних планів. Але дії Сіза показували, що він серйозно налаштований і щодо мене, і щодо наших стосунків. У нього вже був досвід відносин з українкою. І він хотів жінку саме з України.

Чому?

— Бо ми найпопулярніші жінки у світі :) Ми все вміємо — виховувати дітей, смачно готувати, вести господарство. Наші жінки красиві, розумні й працьовиті. Іноді ми з Сізом обговорюємо якісь господарські або бізнесові питання, і я кажу: «Оце має бути так». А він дивується: «Звідки ти це знаєш?» А я сміюсь і кажу: «Бо я українка». Ми вбирали все це з дитинства — хто в селі, хто в місті — дивились, як бабусі й дідусі вели господарство, як батьки «крутились», щоб утримати сім’ю після розвалу радянського союзу. Українка — вона знайде вихід із будь-якої ситуації.

Я з тобою повністю згодна щодо українок :) Скільки він був тоді в Україні?

— Чотири тижні. І ближче до кінця подорожі вже купив авіаквитки на наступну поїздку в Україну.

Чому ти вирішила зустрітись знову?

— Наприкінці його першого приїзду ми дуже зблизились. Насправді, всі були в захваті від нього. Особливо мої батьки — я навіть не очікувала, що їм так сподобається. Це все вплинуло на мене. І я вирішила дати шанс нашим стосункам. Тож ми зустрілись знову — через три місяці.

Що відбулось під час другої поїздки?

— З найважливішого — він зробив пропозицію одружитись. Дав мені час подумати і запросив у Х’юстон.

Ти не сказала одразу «так»?

— Ні, спочатку я поїхала до нього. І там усе стало на свої місця. Ми розслабились, багато сміялись, весело проводили час. Він був у своєму середовищі, почувався як риба у воді, був впевненіший. Мені подобалось усе навколо — люди, як вони виглядають, поводяться — там всі якось вільніші. Саме в Х’юстоні я прийняла пропозицію одружитись. І після повернення почала готувати документи на візу для себе і для сина.

Як тоді склались відносини Сіза з твоїм сином?

— Вони сподобались один одному з самого початку. Сіз був дуже добрий до нього, і Л. його полюбив. Я була розлучена, і якраз вважається, що до семи років хлопчик може рости без батька, але після семи йому вже потрібна фігура тата для гармонійного розвитку. Між Сізом та Лукою утворились дуже хороші стосунки. Це теж вплинуло на наші з Сізом відносини — в позитивному сенсі.

Адаптація в США: нова країна, нова сімʼя, нові виклики

Через який час ви переїхали в Штати на постійне проживання?

— Десь через три місяці.

З якими складнощами ви стикнулись на початку спільного життя? Як проходило ваше «притирання»?

— У нас усе відбувалось дуже швидко: переїзд, весілля, потім я завагітніла. І на фоні всього цього ми ще притирались одне до одного — і це було непросто для нас обох. На мене звертали увагу чоловіки там, і Сіз дуже ревнував. Це впливало на наші стосунки. Плюс — культурні та ментальні розбіжності. Було складно. І звісно, як я кажу, через «чутливість перекладу» у нас траплялись непорозуміння. Англійська ж не є рідною ані для мене, ані для нього.

А яка в нього рідна мова? Він хіба не зі США?

— Сіз народився в Штатах, але коли йому був рік, його прийомні батьки переїхали з ним в Еквадор. До 17 років він жив там і частково в Чилі. Його рідною мовою була іспанська. У 17 він поїхав у США «заробляти» — і так там і залишився. Згодом перевіз і всю свою родину в Штати. Тому, щоб уникати непорозумінь через мову, ми завжди уточнювали, перепитували, чи правильно зрозуміли одне одного.

Як тебе прийняла сім’я Сіза? Які у вас стосунки?

— У Сіза є двоє старших доньок від першого шлюбу. Він підтримує з ними зв’язок. Коли ми жили в Америці, іноді зустрічались із ними та його родичами. Ми не переписуємось щодня, але маємо гарні відносини. Усі нас дуже тепло прийняли.

Коли ти відчула полегшення?

— Перші чотири роки всі мої ресурси йшли на сім’ю: маленька дитина, приготування, прибирання, покупки, час зі старшим сином і так далі. Десь через чотири роки стало легше — молодший пішов у садок, старший був абсолютно щасливий у США. І в мене нарешті з’явилось трохи більше часу на себе.

Реалізація за кордоном: пошук себе

Ти змінила країну і потрібно було починати все з нуля: чим займатись, де працювати, як знаходити друзів. Як ти себе реалізовувала в США?

— Коли молодшому сину виповнилось чотири, в мене з’явилось більше часу на себе. Я почала шукати, чим би займатись, де себе реалізувати. Пройшла курси з фото та відео. Записалась на курси саморозвитку — адже мої внутрішні протиріччя нікуди не зникли. Я ще не віднайшла свою внутрішню опору — були лише зовнішні.

Ти вже кілька разів згадувала про внутрішні та зовнішні опори. Що саме ти маєш на увазі?

— У мене завжди було відчуття, що все буде добре в будь-якій ситуації. Я дуже довіряла Богу. Але ну було внутрішньої опори. Що я маю на увазі? Це власна цінність, це коли ти знаєш: навіть якщо світ навколо впаде, «я викручусь… у мене все вийде… я варта найкращого». А зовнішня опора — це коли ми себе визначаємо через щось: чи ти заміжня, чи маєш дітей; чи живеш у гарному будинку, чи катаєшся на крутій машині; в якій країні живеш. Це були мої орієнтири, якими я себе характеризувала. Чим краща машина — тим вища самооцінка. Але в тій «високій» самооцінці не було тієї справжньої цінності, до якої я йшла.

Плюс я тоді думала: Бог — це щось зовні, і тільки Він може мені допомогти. Але не усвідомлювала, що Бог — це також частина мене. На той момент мої опори були такими: моя сім’я, мої діти, моя країна (США), де я жила — і все це піднімало мою самооцінку. Це було тим, як я себе визначала. Але це — неправильно.

Ми не те, що носимо, не те, як виглядаємо чи де живемо. Ми — те, що ми відчуваємо про себе. А я тоді відчувала мало… бо просто не знала себе.

Зрозуміло. Продовжимо про реалізацію. Ти пройшла курси — далі працювала? Які були труднощі?

— У нас із чоловіком були різні погляди на мою реалізацію. Для мене світ — це авантюра, я люблю пробувати щось нове, мені важлива свобода. Для Сіза навпаки — світ небезпечний. Якщо я кудись поїду фотографувати, щось може статись. Він хотів, щоб я була вдома — бо це безпечніше. Хотів, щоб ми працювали разом і розвивали його бізнес. І я приглушувала деякі свої бажання.

А як щодо друзів? Ви мали спільне коло спілкування?

— Сізу достатньо нас — його сім’ї. З нами він любить добре проводити час і відпочивати. А я — навпаки. Я завжди була дуже комунікабельна, у мене було багато друзів. Ми ходили в церкву в Х’юстоні — там я познайомилась із людьми, близькими по духу. Спілкувалась також з українцями, яких зустріла в Х’юстоні. З деякими сусідами мали приятельські стосунки. Але активного соціального життя у нас не було.

На п’ятому році життя в Америці, коли я вже відчула, що нарешті на своєму місці і можна йти працювати — Сіз об’явив: «Ми переїжджаємо в Чилі».

Olya with her family

Переїзд в Чилі

Чому Чилі? Ти знала, що він планує переїхати?

— Так, знала. Я вже згадувала, що до 17 років Сіз жив у двох країнах — Еквадорі та Чилі. Ще на початку наших стосунків він розповідав, що мріє створити еко-ком’юніті в Патагонії, у Чилі. Ідея була в тому, щоб створити поселення з людьми з різних куточків світу, які переїхали туди з сім’ями й хочуть жити в екологічно чистій зоні, вирощувати свої овочі, фрукти, насолоджуватись повільним життям. Енергія — від сонячних батарей і вітряків. У поселенні — своя школа, садочок, магазинчики.

Коли він мені про це розповідав, я ділилась своїми мріями — жити в гарному місті в США, де відчувається свобода в усьому.

Коли ми вже жили в Х’юстоні, я часом, їдучи за кермом, дякувала Богу за те, що живу в такому гарному місті — настільки мені там подобалося.

У вас були дуже різні мрії. Чому ти погодилась?

— Так, різні :) Ми говорили — але не чули один одного тоді.

Я погодилась, бо це була його мрія. А я взагалі вважаю, що люди мають реалізовувати свої мрії. Якщо вони цього не роблять — мрії осідають у тілі, і з’являється апатія, депресія. Мрія може здійснитись не так, як ми хочемо — але вона має бути втілена. І я тоді бачила: якщо він її не реалізує, якщо ми не переїдемо — він згасне. І наші стосунки просто розваляться з часом.

На початку 2020 року ми переїхали в Чилі.

Розкажи про життя в Чилі.

Olya & Síz

— Коли ми приїхали, моя перша думка була: «Це помилка». Через два тижні після переїзду розпочався карантин через COVID-19 — і тривав два роки. В Чилі був дуже жорсткий карантин. Ми мали право виїжджати тільки на нашу землю, де планувалось будівництво проєкту. Могли їздити туди, бо мали документи, що ми власники цієї ділянки. Там ми й гуляли.

Перші пів року ми жили в орендованій порожній квартирі без меблів. Ми чекали контейнер із нашими речами з Америки. Але через ковід він прибув не за місяць, як планувалось, а за шість. Коли ми обирали, що беремо в Чилі, а що ні — тоді життя знову вчило мене не прив’язуватись до матеріального.

Ми не могли перевезти все, тож брали лише найважливіше. І це було боляче. Бо те, що ми тільки нещодавно купили — довелось залишити. Було важко, бо думаєш, що ти — це всі ці речі, ці статки. Це частина тебе. А тут доводиться все залишити. Нас тоді вже вчило — відпускати. Сізу це давалось легко. Мені — дуже важко.

Чилі мені взагалі не сподобалось. Я бачила тільки недоліки. Краси — не бачила зовсім. Все навколо нагадувало Україну одразу після розпаду союзу. А ще неймовірно дратували дурнуваті правила.

Наприклад?

— Щоб отримати водійські права в Чилі — неважливо, маєш ти вищу освіту чи ні — ти мусиш здати екзамени в школі. І тільки після отримання сертифіката тебе допускають до іспиту на водійські права.

В сенсі — екзамени в школі? Типу, по шкільним предметам?

— Так! Математика, біологія і т.д. Тільки після цього — іспит на водіння.

Це навіть трохи смішно, як на мене :)

— Так, тут часто буває «весело». Коли я переїхала в США, мене вразила кількість церков різних конфесій. Люди там по неділях ходять на служби — все як у нас. А в Чилі такого вибору церков немає. Тут навіть у неділю люди можуть спокійно працювати на будівництві чи в полі.

Прийняти Чилі: шлях від несприйняття до глибокого звʼязку із землею

Що ти робила, щоб адаптуватися в Чилі?

— Продовжила працювати над собою через духовний розвиток. Шукала Бога всередині себе, а не десь ззовні.

Чилі

Які практики допомогли тобі?

— Медитації, енергетичні практики, дихальні вправи, навчання, спорт. З часом я прийняла Чилі — і ця країна прийняла мене. У мене з’явився енергетичний зв’язок із землею. Тут взагалі дуже сильна енергетика. Я перестала бачити лише недоліки — вони перестали мене дратувати. Прийняла місцеві правила. Поступово повертала силу бути собою. Подружилась із чилійськими дівчатами, з якими познайомилась у школі, куди ходять наші діти.

Ти вивчила іспанську?

— Мова в Чилі дуже відрізняється від іспанської в Іспанії чи інших іспаномовних країнах. Я можу спілкуватися на базовому рівні: зробити замовлення в ресторані, купити щось у магазині. Але не більше.

Новий етап: глибока робота над собою та реалізація бажання допомагати іншим

Після переїзду зі Штатів, думаю, у тебе знову з’явилось те саме запитання: «Що робити?» Який був твій шлях самореалізації вже в Чилі?

— Я допомагала Сізу з його проєктом Patagonia Farms. Після завершення карантину ми відкрили мініготель (три номери та чотири апартаменти) і невеликий ресторан. Спочатку я робила все сама по готелю: прибирала, готувала, зустрічала гостей. Сіз займався пошуком клієнтів для проєкту, будівництвом, господарськими справами.

Ти й досі займаєшся готелем?

— Уже доволі давно у нас працює помічниця, яка прибирає й готує. Ти знаєш, спочатку я не розуміла, чому люди їдуть у Патагонію з усього світу. Що вони тут знаходять? А потім, коли в мене встановився зв’язок із землею, я побачила красу навколо — і зрозуміла відповідь. Патагонія входить до так званих «синіх зон» світу — це місця, де люди живуть довше й залишаються здоровими до глибокої старості. Неймовірна природа, екологічно чисті продукти, можливість жити у «slow life» режимі, бути частиною спільноти, яка об’єднана спільною ідеєю — як у проєкті Patagonia Farms. Все це приваблює людей з усього світу.

Пізніше я знайшла онлайн-роботу в ІТ-сфері. Більшість зароблених коштів вкладала у своє навчання в різних напрямках. Вивчала і далі вивчаю:

• квантову психологію

• системні розстановки (метод терапії, що дозволяє не лише вирішити ситуацію, а й дійти до її першопричини)

• активацію Кундаліні — енергетичну практику, що пробуджує життєву енергію

• цвяхостояння

• розробку персональних матриць долі

Вивчаючи все це, я поступово отримувала відповіді на питання: «Хто я?» І далі з’явилось внутрішнє бажання допомагати іншим краще пізнати себе.

Я почала надавати консультації онлайн. Спочатку це були матриці долі та цвяхостояння, потім додалась послуга розстановок і активації Кундаліні. Не можу сказати, що заявити про себе онлайн мені було легко. Але я поборола страх. Почала розповідати про себе, про те, чим займаюсь. Спочатку моїми клієнтами були друзі, знайомі, родичі. Потім почали приходити нові люди — хтось дізнався з інстаграму, хтось по рекомендації.

Як Сіз відреагував на твою нову діяльність?

— Він бачив, як я змінююсь. Як це позитивно вплинуло на наші відносини. Я стала більш стійкою. Тому він мене підтримав.

Як змінилось життя після 24.02.2022

Як початок війни 24 лютого 2022 року вплинув на тебе та твоє життя?

— Коли почалась війна, зруйнувалась моя найважливіша зовнішня опора.

Що ти маєш на увазі?

— Україна для мене була тим місцем, куди я завжди могла повернутись. Що б не трапилось у світі — є рідний дім. І ось — війна. Цього дому, цієї точки безпеки більше немає. Це було дуже боляче. Я пів року плакала. Почались панічні атаки. Була глибока образа. А що таке образа? Це претензія до Бога. Почала хворіти.

Щоб якось витягнути себе з цього стану, крім особистих практик, я намагалась допомагати іншим: приєднувалась до зборів друзів на потреби армії, волонтерила, як могла.

До повномасштабного вторгнення в тебе були росіяни в колі спілкування?

— Так, були. Багато з них навчались зі мною на різних курсах. Ми особливо не спілкувались тісно. А після початку війни я припинила будь-які контакти.

У Чилі ще до війни я познайомилась з Іриною, яка переїхала з Росії через незгоду з політикою Путіна. Вона допомагала українській армії, регулярно донатила. Але я не могла з нею спілкуватись. У мене була відраза до всіх них.

Мій старший син казав: «Тьотя Іра ж не винна». Я головою це розуміла — але не могла перебороти себе.

Одного разу Іра прямо запитала мене: «Ти зі мною не спілкуєшся, бо я росіянка?» І я чесно відповіла: «Так, мені важко». Зараз ми вже спілкуємось. Все добре.

Українки за кордоном: як нас бачать - і які ми насправді

З якими стереотипами про українських жінок ти стикалась за кордоном? І як ти сама вважаєш — це правда чи ні?

— Із негативного: що ми гонорові, маємо завищену думку про себе, постійно конкуруємо з чоловіками. Частково — це правда. Ми справді хочемо бути найкращими. Думаю, це йде ще з радянського союзу, коли жінки мали дуже мало прав. СРСР — це був патріархальний світ. На всіх рівнях влади — чоловіки. Якщо жінки десь і з’являлись, то мали бути надзвичайно сильними, щоб вибороти собі місце під сонцем. Жінки постійно боролись за своє місце у суспільстві. Союз давно розпався, вже понад 30 років минуло, багато що змінилось, жінки можуть реалізовуватись… але оце бажання щось доводити — залишилось.

Ще один стереотип, який мене дуже дратує і з яким я особисто стикалась — що ми, українки, такі ж, як росіянки. Я завжди захищаю українок і пояснюю, що ми — різні. Це дві різні історії, два різні народи, два різні світогляди.

А з позитивного — що всі українки дуже гарні, смачно готують, і що українська жінка завжди знайде вихід із будь-якої ситуації. І я повністю з цим згодна. Я дуже захоплююсь українками і завжди їх підтримую.

Плани, мрії та відповідь на головне питання

Які у тебе плани на майбутнє? Плануєш ще одну зміну країни?

— Я мрію переїхати в Європу, ближче до сім’ї. Це не план — це мрія.

Якби ти могла щось змінити у своєму житті за останні 12 років після переїзду — змінила б?

— Ні. Я б нічого не змінювала. Все було саме так, як мало бути. Це був мій шлях — відтворення з попелу. Я вірю, що ми приходимо на землю, щоб проходити свої задачі. І якби моє життя склалось інакше — задачі були б ті самі, змінились би лише декорації й актори. Чилі… ця земля була мені дана для трансформації.

І останнє питання: ти щаслива?

— Так. Останній рік, відколи я почала свою справу, переборола страх, почала працювати з людьми, проявляти себе — я щаслива. Навіть попри те, що живу в країні, з якої хочу виїхати. Але я точно знаю — я житиму в іншій країні.

Післямова

Це було перше інтервʼю з циклу «Українки за кордоном» — і воно особливе. Щире, глибоке, часом болюче, але дуже життєве. Історія про жінку, яка змогла не просто адаптуватися до нових реалій, а пройти шлях внутрішнього оновлення — і з цим світлом ділитися з іншими.

Якщо вам сподобалась ця розповідь — поділіться в коментарях, що найбільше відгукнулося. Також, якщо хочете дізнатись більше про практики, якими займається Оля, чи записатись до неї на консультацію — пишіть їй напряму в Instagram: @olga_skyla

Дякую, що читаєте 💛

Ваша Оля.